Василь Олександрович Сухомлинський
Василь Олександрович Сухомлинський
(1918 – 1970) – український педагог,
публіцист, письменник, поет.
Я був на далекій чужині, Там небо таке ж голубе, Та тільки нема Батьківщини, Нема там, Вітчизно, тебе,
Бо в ріднім краю над землею Чистіша і глибша блакить. І сонце Вітчизни моєї Яскравіше в небі горить.
Я слухав пісні на чужині — Хороші думки в тих словах, Але то не крила орлині, Що є в наших рідних місцях.
В контексті ситуації сьогодення, особливої актуальності набуває концепція В.О. Сухомлинського. Неодноразово, у своїх роботах педагог стверджував, що «…в житті людини має бути щось найголовніше, що стоїть вище від усіх повсякденних турбот, тривог, пристрастей» . І далі: «Ставлення до ідеї Батьківщини як до священного й найдорожчого облагороджує всі людські почуття, зближує, ріднить людей, очищає душі від усього, що принижує гідність» .
В.О.Сухомлинський чітко визначає теоретичні засади виховання громадянських почуттів дітей:
v це, передусім, створення дитиною радостей для інших людей і переживання особистого щастя й гордості у зв'язку з цим;
v по-друге, творення й збереження краси в усіх її багатогранних проявах;
v по-третє, громадянське ідеологічне багатство діяльності дитини в колективі, взаємовідносини між дітьми й іншими, позашкільними колективами;
v по-четверте, культивування й розвиток співчуття, жалості (не біймося цього слова й тих благородних почуттів, які воно несе!) до всього живого й красивого, розвиток сердечної чуйності до прекрасного в природі;
v по-п'яте, розвиток високої інтелектуальної культури – думок, почуттів, переживань, що хвилюють душу людини, коли вона пізнає навколишній світ, минуле й сучасне людства, матеріальні й духовні багатства Вітчизни, душу свого народу, цінності мистецтва, особливо сучасної літератури.
Пріоритетним у виховній роботі В.О.Сухомлинський вважав патріотичне виховання, формування громадянина, «піклування про громадянську лінію усього процесу виховання».
Майстерність виховання, на його думку, і полягає в тому, щоб громадянське, патріотичне життя починалося для людини з малих років. «Ми домагаємося, – писав він, щоб у дитини і підлітка боліло серце за те, що відбувається навколо неї і поряд з нею, щоб вона з дитинства пережила, відчула громадянські радощі, громадянські прикрощі” , “щоб кожен вихованець... відчув особисту причетність до долі народу, пройшов урок громадського піклування про інтереси народу, перехворів, перестраждав за те, що особисто його ніби не стосується».
В.О.Сухомлинський підкреслював думку про те, що вихованець стає громадянином тільки тоді, коли живе долею Вітчизни. Вислів В.О.Сухомлинського «Сила й ефективність патріотичного виховання визначається тим, наскільки глибоко ідея Батьківщини оволодіває особистістю, наскільки яскраво бачить людина світ і саму себе очима патріота» не втрачає сенсу і в наші дні.
В.О.Сухомлинський сформував закономірності процесу патріотичного виховання :
Ø глибокі патріотичні почуття і переконання ;
Øморальний ідеал ;
Ø моральна доблесть ;
Ø патріотичні турботи й тривоги за долю свого народу ;
Ø патріотична непримиренність;
Ø патріотична гордість;
та завдання вихователя – «відкрити перед кожним вихованцем усі джерела, якими живиться могутнє почуття любові до Батьківщини. Це і природа рідного краю, слово рідної мови, культ Матері і Батька, Мала Батьківщина, її історичне та героїчне минуле, працелюбність».
В.О.Сухомлинський під патріотизмом розумів сукупність моральних і політичних ідей, моральних почуттів, в основу яких покладено такі загальнолюдські та національні цінності: „любов до рідної землі, народу, Батьківщини та її минулого, любов до матері, батька, старших у сім’Ї, любов до рідної мови, шанобливе ставлення до історії та культури українського народу, працелюбність” В.О.Сухомлинський ввів у педагогічні словники такі терміни як „дух”, „духовність”, „людяність”, „сердечність”, „повага” тощо. Під патріотичним вихованнм він розумів сферу духовного життя людини, яка проникає в усе, що робить, до чого прагне, що любить і ненавидить людина, що формується.
Отже, саме життя ставить завдання – виховувати дітей як громадян, які люблять свою Батьківщину – Україну, свій народ, мають національну самосвідомість, гуманістичну мораль, знають свої права і свободи, вміють ними керуватися у своїй життєдіяльності.
Звичайно, виховання маленьких громадян повинно бути спрямоване, насамперед, на розвиток їхніх гуманістичних почуттів, формування національних та загальнолюдських цінностей, доброти, уваги, щиросердя, совісті, чесності, правдивості, гідності, любові і поваги до родини. Також значне місце у змісті громадянського виховання має відводитися формуванню культури поведінки дітей. Очевидно, що в цьому віці усі моральні якості особистості перебувають у своєму моральному становленні – втім, усі вони беруть початок саме на дошкільному етапі життя. Відтак, дошкільний період – найбільш сприятливі для формування громадянських рис особистості. Звідси, особливу увагу слід звернути на створення доброзичливої довірливої атмосфери, врахуванні побажань та інтересів дитини, заохочення проявів ініціативи, можливості змістовного різновікового спілкування як з дорослими, так і з дітьми.
У Ніни велика сім'я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.
Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся - найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся - ложка дрижить, крапельки падають на стіл.
Скоро у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна нехай запросить подруг.
Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять.
Ніна тихенько сказала мамі:
-Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.
- Чому? - здивувалась мама.
- В неї руки тремтять. Крапає на стіл.
Мама зблідла.
Не сказавши жодного слова, вона зняла зі столу білу скатертину і сховала її в шафу.
Довго сиділа мовчки, потім сказала:
-У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.
Був ясний осінній день. Тихо надворі, у повітрі пливуть павутинки. А в блакитному небі - ключ журавлів. Пролетіли журавлі над селом, потім повернулись, покружляли й знову полетіли. Але за селом, недалеко від лісу, сіли журавлі на землю. Довго сиділи, немов радились про щось. Чому це журавлі кружляли над селом, а потім сіли біля лісу? Бо вони вирушають у далеку дорогу. Летять у теплий край. Та хоч і теплий, але чужий. Бо батьківщина там, де народився, зріс і почав літати. Тож їм і тяжко розлучатися зі своєю вітчизною.
Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого — некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:
— Хто ти такий, де ти взявся?
— Я Совеня, — відповідає мале. — Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.
— Хто ж твоя мама? — питає Соловей.
— Моя мама Сова, — гордо відповідає Совеня.
— Яка ж вона? — питає Дятел.
— Розкажи, яка ж вона, — питає Дрізд.
— У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, — відповідає з гордістю Совеня.
— Ха-ха-ха! — зареготали Соловей, Дятел і Дрізд. — Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.
— Неправда! — закричало Совеня. — Мама в мене найгарніша.
Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.
«Батько і мати дали тобі життя і живуть для твого щастя. Не завдавай їм болю, образи, прикрощів, страждань. Все, що тобі дають батько й мати, — це їхня праця, піт, утома. Вмій поважати працю батьків. Найбільше щастя для матері й батька — твоє життя, працьовитість, любов до науки, повага до старших. Якщо люди вважають тебе недоброю людиною — це велике горе для твоєї матері й батька. По-справжньому любити їх — означає приносити в дім мир і спокій.
Твоя сім'я — це не тільки батько й мати. Це й ви, діти. Це твоя поведінка, твої вчинки. Запитуй у батька й матері дозволу на те, що без них вам робити не можна, або ж не тактично. Справжня свобода сина й дочки — бути слухняними дітьми. Підкорення волі батьків — перша школа громадського виховання, перша дисципліна твоєї совісті. Якщо не навчишся підкорятися волі батьків, то не зможеш стати стійким, мужнім громадянином, дисциплінованим трудівником, вірним батьком своїх дітей.
Три нещастя є в людини: старість, смерть і лихі діти — говорить українська народна мудрість. Старість — невідворотна, смерть — невмолима, перед цими нещастями ніхто не зможе зачинити двері свого дому. А від лихих дітей дім можна зберегти, як від вогню. І це залежить не тільки від батьків ваших, а й від вас самих.
Бути хорошими дітьми — означає не допустити, щоб старість батька й матері була отруєна твоїми поганими вчинками. Вмій відчути найважчі душевні муки матері й батька. Їхня хвороба — твоє горе. їхні невдачі і неприємності на роботі — твоя біда. Вмій бути добрим у думках і почуттях. Бережи здоров'я батьків. Пам'ятай, що ранню старість і хвороби батькам приносить не тільки праця, втома, а й сердечні хвилювання, переживання, тривоги, прикрощі. Найбільше вражає батьків дитяча невдячність, байдужість сина чи доньки. Будьте гідними своїх батьків!»
Побачило Сонечко хвору Дівчинку в ліжку. Дівчинка лежала, очі її були закриті, вона тихо стогнала.
Жаль стало Сонечкові Дівчинку. Нахилилось воно над її голівкою й тихо прошепотіло:
— Візьми, Дівчинко, чарівне намисто з чотирма променями. Чотирьох нещасних ти можеш зробити щасливими. На кого спрямуєш промінь — той і стане щасливим.
Відкрила очі Дівчинка, бачить — лежить на постелі чарівне намисто, чотири промені грають на стіні.
«На кого ж направити щасливі промені? — думає Дівчинка.— Хто у нас нещасливий?»
Подумала і важко зітхнула: нещасними були бабуся, дідусь, тато й мама. У бабусі зуб болить, у дідуся ліжко скрипить, татко горілку п'є, мама сльози ллє.
Спрямувала Дівчинка чарівний промінь на бабусю — і зуб у неї зразу ж перестав боліти.
Спрямувала промінь на дідуся — ліжко перестало скрипіти.
Спрямувала промінь на тата — перестав тато горілку пити.
Спрямувала промінь на маму — перестала мама сльози лити, радісно посміхається.
Про себе, про свою хворобу Дівчинка забула. А коли всі стали щасливими, вона стала найщасливіша, і хвороба залишила її.
Маленький Михайлик побачив у косі матері три сиві волосин-ки.
- Мамо, у вашій косі три сиві волосинки, - сказав Михайлик. Мама усміхнулась і нічого не сказала. Через кілька днів Михайлик побачив у материній косі чотири сиві волосинки.
- Мамо, - сказав Михайлик здивовано, - у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три...Чого це посивіла ще одна волосинка?
- Від болю, - відповіла мати. - Коли болить серце, тоді й сивіє волосинка...
- А від чого ж у вас боліло серце?
- Пам'ятаєш, ти поліз на високе-високе дерево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тоненькій гілці. Серце заболіло, й волосинка посивіла.
Михайлик довго сидів задумливий, мовчазний. Потім підійшов до мами, обняв її і тихо спитав:
-Мамо, а коли я на товстій гілці сидітиму, волосинка не посивіє?
Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулась додому аж через місяць.
Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучали за матір’ю.
— Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, — сказала перша дочка.
— Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, — промовила друга дочка.
— Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, — сказала третя.
— Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, — щебетала четверта.
— Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, — промовила п'ята.
— Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, — сказала шоста.
А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття й принесла їй води в мисці помити ноги.
Без Батьківщини життя – не життя
Журавлик народився на березі великого озера. Підріс, полюбив рідну землю. Але наближалася зима. Журавлик пристав до зграї інших журавлів і полетів далеко на південь. Там вічне літо, яскраве сонце. У лісах зелені, сині, голубі папуги співають.
А наш журавлик прилетів, роздивився й засумував. Ніщо його не радує - ні пташині пісні, ні привітне сонце. Ось одного разу підлетів до журавлика голубий папугу і запитав: - Чого сумуєш? Чом гнізда не мостиш, журавлят не виводиш?
Мовчить журавлик, нічого не відповідає, тільки на північ поглядає.
Раптом насторожився, прислухаючись до чогось. Здалеку долинув журавлиний клич:
- Пора в дорогу! Змахнув журавлик крильми.
- Куди ж ти летиш? - здивувався папуга. - Адже там холодно. Поживеш кілька місяців та й знову до нас повернешся. І що ж там хорошого на твоїй холодній півночі?
- А хороше те, що я там народився, - відповів журавель. - Там моя Батьківщина. А без Батьківщини життя - не життя.
Сказав це журавлик і полетів доганяти своїх товаришів.
Наш рід
Мама вишиває на білому полотні зелений барвінок, чорнобривці, сині волошки. Навіть качечку вишила. - Що це буде, нене? – питає Андрійко. - Українська святкова сорочка для тебе. - Чому українська? – допитується Андрійко. - Бо вишиваю такі квіти, які ростуть на нашій землі. А земля наша зветься Україною. А ти маленький українець. - А ти, мамо? - І я українка, і татко, й бабуся, й дідусь. Ми українського роду і любимо нашу землю, нашу мову, наші квіти. Україна – як наша рідна хата.
Деркач і Кріт
З далекого теплого краю повертався на північ, на свою батьківщину, маленький Деркач. Це пташка така сіренька. Влітку Деркач виводить у нас пташенят, а взимку відлітає до Африки.
Важко летіти Деркачику, маленькі в нього крильця. Тому він де летить, а де й пішки йде. Ось і зараз: спустився на землю, лапками ступає і тихо пісеньку співає про далекий північний край, про гніздечко під кущем верби на зеленому лузі — там його мила батьківщина.
Йде собі, йде — і раптом зустрічає Крота. Сидить Кріт у норі, висунув писочок й питається Деркачика:
— Хто ти такий? Куди йдеш?
— Я птах, Деркач, повертаюсь на батьківщину з теплих країв.
Розповів Деркач Кротові про свою далеку північну батьківщину і про теплу африканську землю.
— Чому ж ти не поселишся на цій теплій землі і не живеш там завжди? — питає здивований Кріт.— Чому ти кожен рік мандруєш тисячі кілометрів? Адже ти до крові поранив ноги. Тебе всюди підстерігає шуліка. Що ж примушує тебе переносити ці поневіряння? Що тебе кличе на холодну північ?
— Рідна земля,— відповідає Деркачик.
Дідова колиска
Одного разу батько шукав щось на горищі. Знайшов стару дерев'яну колиску. Дивна така — помережана, різьбою прикрашена. Ще й буквами с таровинними вирізано: "Мир і хліб".
— Це дідова колиска, — сказав батько. Він довго дивився на неї, а потім витер пил і заніс до хати. — Хай зберігається...
Я не знаю свого дідуся. Батько показав мені тільки його могилу на кладовищі...
Коли я чую слово "Батьківщина", мені пригадується старовинна колиска. В ній лежав дідусь...
Батьківщина — це люди, які жили на нашій землі до нас. Вони орали землю й сіяли, раділи й плакали, співали пісні. Це наші предки.
Ми повинні знати минуле нашої Батьківщини. Хто забув про колиску, в якій лежав його дідусь, той не може бути справжнім патріотом.
А наша колиска — це наше рідне село, рідна хата, мати й батько. З рідної хати починається для мене Батьківщина.
Ластівки прощаються з рідним краєм
Багато років під стріхою однієї хатини ластівки жили. Весною вони поверталися з вирію, ластів'ят виводили, а восени відлітали у теплі краї.
У хатині жили батько, мати і дівчинка Оленка. Вона з нетерпінням чекала того дня, коли з'являться ластівки. Це було справжнім святом. Влітку дівчинка любила дивитись, як ластівки годують пташенят, вкладаються спати. А восени, коли вони відлітали, Оленці ставало сумно.
Чорнобривці
Тихий осінній вечір. Заходить сонце. У блакитному небі - ключ журавлів. Наша бабуся сидить на лавці біля тину, дивиться на захід сонця. Я питаю:
- Бабусю, скажіть, для чого людина живе на світі?
- Бабуся всміхнулася й каже:
- Щоб жити вічно.
- Я не міг цього збагнути. Як це - жити вічно?
Бабуся каже:
- Ходімо до саду.
Пішли ми до саду. Там доцвітали чорнобривці. Бабуся зібрала жменьку сухого насіння квітів, зав'язала у вузлик.
Почекай до весни, - зрозумієш, - сказала вона й поклала вузлик із насінням чорнобривців у сухий куточок.
Настала весна. Ми з бабусею посіяли на грядці насіння. Зійшло, піднялося, зацвіло. Які вони красиві, ці чорнобривці. Кращі, ніж восени.
- Ось і людина живе, щоб вічно жила її краса, - сказала бабуся. - Батьки живуть, щоб виховувати дітей, щоб вічно жив людський рід.
- А для чого живе людський рід? - знову питаю я.
- Для щастя.
Відлітають лебеді
Тихий осінній вечір. Сіло за гору сонечко. Небо на заході пурпурове — завтра буде вітер. А сьогодні тихо-тихо. Коли це з-за лісу лунає тривожний крик: «Курли, курли...» Високо в небі летить зграя лебедів. Чого вони кричать так тривожно?
Здається, вони щось забирають із рідної землі. Пригадалась мені казка, що її розповідала бабуся: коли відлітають лебеді, вони своїми крильми сіють на землі печаль. Я вдивляюся в зграю, що летить. На тонких лебединих крилах грають пурпурові відблиски вечірньої заграви. Хіба печаль пурпурова? Вона ж блакитна, бузкова, як високі могили в степу.
-А коли повертаються лебеді, що вони тоді сіють крильми?
Радість.
Квітуча вишня
Розцвітала вона весною біля хати. Гули бджоли в квітках. Сяяло весняне сонце, щебетали пташки.
Я не міг відірвати очей від квітучої вишні.
Тепер, коли пригадується той далекий час, здається, що вишня квітла всі дні дитинства.
Зараз теж квітне вишня, теж гудуть бджоли, сяє сонце й щебечуть пташки. І здається мені, що нема ніде такої краси, як на нашій рідній землі. Рідна земля - найкраща. Бо ми народились на ній, бо вона дала нам життя і силу.
Лелеки прилетіли
Мама каже:
- Лелеки прилетіли, на крилах ключик від сонця принесли. Відмикають тим ключиком великі золоті ворота, і сонце піднімається все вище й вище в небо.
Розбуджує Дужі Громи в ярах. Прокидаються Дужі Громи, клекотять у хмарах,
Граються блискавками. Ось що приносять весною лелеки.
Вони живуть парами, мостять гнізда на хатах і повітках.
- Де живе лелека - там щастя живе, - каже бабуся. - Бо лелека -сонячний птах. Він зустрічає сонце вранці й проводжає його на спочинок увечері. На зорі лелеки піднімаються з гнізда й злітають високо в небо. Там радісно клекочуть - вітають сонце. А ввечері стоять над гніздом і дивляться на захід.
Мама каже:
- То вони думають, скільки ще днів ходитиме сонце так високо й коли почне опускатися.
Ось лелеки відлітають. Вони довго-довго кружляють над своїм гніздом.
Прощаються зі своєю домівкою, із Україною. Обіцяють, що весною неодмінно прилетять.
Найласкавіші руки
Маленька дівчинка приїхала з мамою до великого міста. Пішли
вони на базар. Мама тримала доньку за руку. Дівчинка побачила
стільки цікавого, що від радощів заплескала в долоні і... — загубилася
в натовпі. Загубилася й заплакала.
— Мамо! Де моя мама?
Люди обступили дівчинку, питають:
— Як тебе звати, дівчинко?
— Олею.
— А як маму кличуть? Скажи, ми її зараз же знайдемо.
— Маму кличуть... мамою... мамусею...
Люди всміхалися, заспокоювали дівчинку й знову питали:
— Скажи, які у твоєї мами очі — карі, голубі?
— Очі у неї... найдобріші...
— А коси? Яке волосся у мами — чорне, русяве?
— Волосся... найкрасивіше...
Знову всміхнулися люди. Питають:
— Скажи, які в неї руки?.. Може, якась родимка у неї на руці?
— Руки у неї... найласкавіші...
Пішли люди й оголосили по радіо:
«Загубилася дівчинка. У її мами найдобріші очі, найкрасивіше
волосся, найласкавіші в світі руки».
І мама одразу знайшлася.
Що найтяжче журавлям?
Тихого осіннього вечора на узліссі сіли відпочити журавлі. Вони летіли в теплий край. Притулились журавлі до білокорої берези та й курличуть щось тихо-тихо.
- Що найтяжче журавлям? — питає Береза.
- Дорога тяжка,— відповідає найстарший журавель.
— Та не дорога нам найтяжча.
-А що ж вам найтяжче? — дивується Береза.
-Найтяжче нам жити кілька місяців на теплій ріці. Називається вона Чіл. Немає там ніколи зими. Вічно цвітуть квіти...
-То чому ж там найтяжче? — ще більше дивується Береза.
- Бо то нерідна земля,— каже найстарший журавель.
— Бо немає там тебе, білокора Березо.
Верба - мов дівчина золотокоса
Над ставком стоїть плакуча верба. Схилила свої зелені віти й дивиться у воду. Вітер подихне - гойдаються віти, мов коси дівочі, колишуться.
Біля самого стовбура помостила маленька пташка гніздечко. Прокидається вона рано-вранці. Як вилітає зі свого теплого гніздечка, зелені коси тремтять. Це верба прислухається до пташиного співу.
Прийшла осінь. Холодний вітер позолотив гілки. Дівчина-верба стала золотокоса. А пташки не стало. Куди вона поділась? Полетіла в теплий край, далеко-далеко за море. Весною вона прилетить, і верба перестане сумувати. Знову зазеленіють коси, вранці прокидатиметься щаслива дівчина. І пташка буде щаслива, бо вона вдома, на Батьківщині. Бо Батьківщина - це найдорожче для нас. Дорожчого за Вітчизну немає нічого.
А зараз дівчина золотокоса сумує. Тихо над ставком. Впав золотий листок і поплив кудись далеко-далеко. Зітхнула верба.
Стара-стара вишня...
Це запам'яталося мені як найкращий спомин дитинства .
Недалеко від нашої хати росла вишня. Стара-стара, вже половина гілок зовсім засохла, а на половині ще родили - ой які ж смачні ягоди ! Запам'яталося: весною зацвіла тільки одна гілка. Батько хотів зрубати вишню , бо вмирає ж вона. Та мати сказала:
- Не треба рубати. Цю вишню посадив ще твій дідусь. Хай вродять вишні на оцій гілц
Вродили востаннє вишні. Зібрала мама кісточки та й посадила в землю . Виросли з тих кісточок молоденькі вишні . Стара вишня засохла, а молоді вже цвітуть і плодоносять.
Отак як вишня не вмерла, а продовжила свій рід, так і народ ніколи не вмирає. Поки живе народ, поти живе й Батьківщина.
Бережімо все старе й предковічне. Бережімо те, чим дорожили наші діди й прадіди. Це пам'ять народу. Бо як втратить народ пам'ять, втратить і любов до своєї рідної Батьківщини .
Материнське щастя.
У спекотний літній день вивела Гуска своїх маленьких жовтеньких гусенят на прогулянку. Вона вперше показувала діткам великий світ. Цей світ був яскравим, зеленим, радісним: перед із гусенятами розкинувся величезний луг.
Гуска стала вчити діток щипати ніжні стебельця молодої травички. Стеблинки були солодкі, сонечко тепле і ласкаве, трава м'яка, затишний світ, добрий, співаючий безліччю голосів бджіл, жучків, метеликів. Гусенята були щасливі. Вони забули про матір і стали розходитися по величезному зеленому лузі. Коли життя щаслива, коли на душі мир і спокій, мати часто виявляється забутою.
Тривожним голосом Гуска стала скликати дітей, але не всі вони слухалися.
Раптом насунулися темні хмари, і на землю впали перші великі краплі дощу. Гусенята подумали: світ не такий вже затишний і добрий. І як тільки вони про це подумали, кожному з них згадалася мати. І раптом кожному з них стала потрібна, ой як потрібна мати. Вони підняли маленькі голівки і побігли до неї. А тим часом з неба посипалися великі градини. Гусенята ледве встигли прибігти до матері, вона підняла крила і прикрила ними своїх дітей. Тому що крила існують насамперед для того, щоб прикривати дітей - про це відомо кожній матері, а потім вже для того, щоб літати.
Під крилами було тепло і безпечно; гусенята чули ніби звідкись здалеку долинав гуркіт грому, виття вітру і стукіт градин. Їм навіть стало весело: за материнськими крилами коїться щось страшне, а вони в теплі і затишку. Їм і в голову не приходило, що крило має дві сторони: всередині було тепло і затишно, а зовні - холодно і небезпечно. Потім все стихло. Гусенята хотілося скоріше на зелений луг, але мати не піднімала крил.
Маленькі діти Гуски вимогливо запищали: «Випускай нас, мама». Так, вони не просили, а вимагали, тому що якщо дитя відчуває міцну, сильну материнську руку, воно не просить, а вимагає. Мати тихо підняла крила. Гусенята вибігли на траву. Вони побачили, що матері поранені крила, вирвані багато пір'я. Гуска важко дихала. Вона намагалася розправити крила і не могла цього зробити. Гусенята все це бачили, але світ знову став таким радісним і добрим, сонечко сяяло так яскраво і ласкаво, бджоли, жуки, джмелі співали так гарно, що гусенята і в голову не прийшло запитати: мамо, що з тобою? І тільки один, самий маленький і слабкий гусеня підійшов до матері і запитав: «Чому в тебе поранені крила?» Вона тихо відповіла, як би соромлячись свого болю: «Все добре, сину».
Жовтенькі гусенята розсипалися по траві, і мати була щаслива.
Крилаті вислови В.О. Сухомлинського про родину, Батьківщину, патріотизм.
«Тонкість відчуття людини , емоційна сприйнятливість, вразливість , чуйність , співпереживання , проникнення в духовний світ іншої людини - все це осягається насамперед у родині»
«Сім’я – перше джерело, з якого починається велика річка патріотичних почуттів і переконань. Це те первинне середовище, де людина повинна навчитися творити добро»
«Із сім’ї починається суспільне виховання. У сім’ї, образно кажучи, закладається коріння, з якого виростають потім і гілки, І квітки, і плоди.
Сім’я – це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої
держави»
«Любов до Батьківщини починається із захоплення красою того, що бачить перед собою дитина, чим вона милується, в що вкладає частинку своєї душі».
«Як у маленького деревця, ледве піднявся над землею, дбайливий садівник зміцнює корінь, від якого потужності залежить життя рослини впродовж декількох десятиліть, так дорослий повинен піклуватися про виховання своїх дітей почуття безмежної любові до Батьківщини».
«Батьківщина починається для дитини з шматочка хліба і ниви пшениці, з лісової галявини і блакитного неба над маленьким ставом, з пісень і казок матері над колискою»
«Без будь-кого з нас Батьківщина може обійтися, але будь-хто з нас без Батьківщини – ніщо.»
«Батьківщина – це твоє рідне слово, знай, бережи, збагачуй духовне
надбання свого народу – рідну українську мову, це мова великого народу,
великої культури».
«Поняття Батьківщини осягається не тільки і не стільки розумом, скільки серцем. І починається це, на мій погляд, з того, що в навколишньому світі хтось для людини безмірно дорогий, комусь ти готовий віддати всі сили своєї душі. Патріотизм починається з любові до людини.
Ніякі чесноти не знайдуть місця в серці, жорстокому до своєї матері. На чортополоху не розквітне троянда. Зрозуміймо ж, мій юний друже, азбучну істину педагогіки: людина повинна любити людей і тонко відчувати поруч із собою людину з її радощами і тривогами. І нехай це починається з матері».
«Той, хто забув колиску, з якої піднявся, щоб піти по землі, хто байдужий до матері, що вигодувала та виховала його, не здатен переживати високі патріотичні почуття».
Щоб кожна дитина усвідомлювала себе як « Громадянин , як хранитель духу народу , його ідей , його багатств і цінностей , його неминущої величі» .
«Патріотизм – це ...осягнення святині – Батьківщини – не тільки розумом, а й перед усім серцем... Патріотизм починається з любові до людини...»
«Патріотизм – серцевина людини, основа її активної позиції».
«Патріотичне виховання – це сфера духовного життя, яка проникає в усе, що пізнає, робить, до чого прагне, що любить і ненавидить людина, яка формується».
«Домогтися того, щоб вихованця вже з дитинства хвилювало теперішнє та майбутнє Вітчизни, - одна з найважливіших передумов запобігання моральним зривам у дитячі роки. Патріотичні думки, почуття, тривоги, патріотичний обов’язок, громадянська відповідальність – це основа почуття людської гідності. Той, у кому ви сформували ці якості душі, ніколи не виявить себе в чомусь поганому, навпаки – він прагнутиме виявляти себе тільки в доброму, гідному наших ідей, нашого суспільства».
«Сила й ефективність патріотичного виховання визначені тим, наскільки глибоко ідея Батьківщини проникає в особу, наскільки яскраво бачить людина світ і себе очима патріота».
«Я бачу місію учителя, перед усім, у тому, щоб кожен мій вихованець став громадянином, вірним сином своєї Батьківщини».
«Сила й ефективність патріотичного виховання визначається тим, наскільки глибоко ідея Батьківщини оволодіває особистістю, наскільки яскраво бачить людина світ і саму себе очима патріота».
«Батьківщина – це ласкава і вимоглива мати. Матері боляче, якщо її син став поганою людиною – ледачою, слабкодухою, боязкою, лицемірною, нечесною, пожадливою. Батьківщині, як рідній матері, боляче, коли ти не став справжньою людиною. Тож живи і працюй так, щоб Батьківщина пишалася тобою».
«Домогтися того, щоб вихованця вже в дитинстві хвилювало сучасне і майбутнє Вітчизни – одна з найважливіших передумов запобігання моральним зривам у роки отроцтва. Громадянські думки, почуття, тривоги, громадянський обов’язок, громадянська відповідальність – це осереддя почуття громадянської гідності. Той, у кого в серці ви сформували ці якості душі, ніколи не виявить себе в чомусь поганому «навпаки, він прагнутиме виявити себе тільки в доброму, гідному наших ідей, нашого суспільства» .
コメント